Народилась
16 квiтня 1983 року у мiстi Львовi.
Організатор літературно-мистецького фестивалю „наЛІТ”-2006 та „наЛІТ”-2007 у Львові. Організатор літературної складової «Пожежна драбина» в рамках фестивалю аматорського театрального мистецтва «Драбина»., Була одним із редакторів молодіжної літературної газети „Цегла”, а також літературно-мистецького видання „Три” (самвидав)., Одна з редакторів літературного журналу-книги "Provocatio".
Альбина Позднякова
- Хто ви?
- Альбіна Позднякова,
поетка, редактор самвидаву «ТРИ», організатор літературно-мистецького
фестивалю «наЛІТ».
- Що вас хвилює, якщо щось хвилює?
- цього так багато, що навряд чи зможу перелічити. ...мабуть, найбільше
люди, символи їх взаємин, дешифрування їхніх текстів.
- Що з українською культурою не так, якщо щось не так?
- мені здається, більшість людей, що вважають себе причетними до культури, надто мало над собою працюють. Мабуть, той факт, що в нашій літературі не було нобелівських лауреатів щось таки каже... ми ще не такі великі, якими хочемо здаватися.
- Ви прийшли у цей світ з...
- Не вдаватимусь до натуралізму.
В цьому приході винна, вочевидь, моя мати.
- Кому потрібно те, що ви робите?
- Мені і це найважливіше.
Сполучення
Одягаю Тебе, як тісне і дешеве пальто –
пальці губ дичавіють і ждуть непрозорих веселок;
попід стелею гусне імла, і, як хвилі об берег,
б’ються жертвоносіння і їх відпливання додому.
З-поміж наших ребер відшукати Адамове в Єві –
оплатити проїзд і спалити нещасний квиток.
В рай дугою згинаються спини, мов села
потойбічні єднає надрічний канатний місток,
мов сполучник у реченні (всі невловимі тире,
наслідковість причин). Особові, але безстатеві,
наче гасла радянські на сірий картон,
мовні вислови більше не селяться. Є він,
коли площа пітніє, немов в окулярових скельцях
оселився туман. Площу тіла колись прибере
він ганчірками губ, віник лишиться не королеві,
що вдягає тебе, як тісний і дешевий берет.
Покритка
...де смуги колій – радіусом кола.
торбами поліс везти до околиць,
сніговиками влізти в стук коліс.
...де слуги долу втішно кока-колу
ковтають, поле всупереч закону
везе віками віз, що в нім проріс.
* * *
Трішки чернечого з присмаком коріандру.
Руки на талії, начебто з-під сутани.
Знати б, як пальці, ці Піренеї, Анди
Й сховки западин. Голгофою без хреста
Кликати тріщини тих, що не дати раду,
Ані прийняти тонкий очеретний стан
В руки свої, не відчувши що їх окрадено,
Більше не зможуть. Молився йдучи Трістан.
Дрібка трагічного. Блиск на кінці ножа.
Теплий базилік. Язик у кліщах дурману.
На коліщатах в’їжджає сліпе божа,
Небожа кличе, тримаючи ложку манни.
Зовсім приречено. Так, мов свобода – гак,
І неминуче повішаєш сорочину.
З’їхало речення, наче з гори, – навспак
Годі злетіти. Як наслідок і причинна,
Поруч йдучи, витанцьовують стежку в ліс,
Сипле узвіз в їхні чола всі мандри й мантри.
Гірка пюре, із котрої Ти ще не зліз,
Теж без хреста та закопаних діамантів.
* * *
Думки однаково і заячі, і вовчі.
У товщі шкіри – овен вовни – бог,
І блохи ходять шкірою обох
І лізуть у волосся, вуса й очі.
Лишають слід тремтячий і кривий,
Кривавить шкіра з-під малих підошов;
У кошик склавши «дякую» і «прошу»,
Заходять в ніч, як у кошлатий вий,
Однаково невидимий і зрячий.
Так кряче ворон пісню вовкулак,
І злак живий, затиснутий в кулак,
Нічого не подужає означить.
Думки, що чорнокрилим янголям
Чіплялись за гілля і дерлись в клоччя,
Молочні зуби знали шлях молочний
І падали до брудно-білих плям.
Мовчанка (води в рот)
Не полізти в кишеню Твою за словом,
Наче скалка в долоню. Листівка в Осло
Відлітає пустою до плес в полоску.
Пошрамований хвилями – реплік лоскіт,
Залишає бетонне чи донне тло.
Не сушивши того, що літало й квітло,
Все ж виймаєш із себе нову лоліту,
І, змовчавши, відчується літ тепло.
Щось в тобі буде знати, куди текло,
Що не світло в тобі вимикало пекло,
Що не Стікс то слиною омив ікло,
Коли коло розмов тобі проколов.
Відібравши полову, крізь денне скло
Вік мовчить крізь вікна. Одна з колон
Буде вищою й далі. Застиглий слон
Віднаходить солодке в собі й солоне,
І
радіє, що Стікс таки не холоне.
Той бік повік
Так, я мовчу, так, я їду до Рівного.
Хлопчик пішов, йому було все рівно вже.
Не доведи тільки боже до слів мене!
Байдуже, чуєш же, хлопчику байдуже!
Ця оболонка – всього тільки райдужна.
Ти перебила сервізи і байдики,
Ви у шерензі розбились на байтики,
Збились із ліку, із ніг – і не втрутишся.
Ну, ти із ним ще хотіла би... ну, ти ще...
Перекладаєш цілунки у нутрощі.
Це ж не розпродаж і навіть не бартер це.
Губи на усміх зав’язуєш бантиком,
Все викидаєш: обгорточки, фантики.
Хто вас вигадував, кляті романтики?
Розпач стікає по стінках венозною.
Знаєш, я можу тепер тільки прозою,
Поки із мене не зробиться озеро.
Там, за повіками, натовпом – радощі?
Нам за мембранами хочеться раю ще,
Нам за очима стоять не вмираючі:
Їм караваї – не серденька краються.
Значить, слова всі були помилковими.
Впали у крапку чи впали у кому ми?
...впали
у око, яке і прохромимо.
© Позднякова Альбина, 2012
