Альбина Позднякова
Народилась
16 квiтня 1983 року у мiстi Львовi.
Організатор
літературно-мистецького фестивалю
„наЛІТ”-2006 та „наЛІТ”-2007 у Львові.
Організатор літературної складової
«Пожежна драбина» в рамках фестивалю
аматорського театрального мистецтва
«Драбина»., Була одним із редакторів
молодіжної літературної газети „Цегла”,
а також літературно-мистецького видання
„Три” (самвидав)., Одна з редакторів
літературного журналу-книги "Provocatio".
Альбина Позднякова
-
Хто ви?
-
Альбіна Позднякова,
поетка,
редактор самвидаву «ТРИ», організатор
літературно-мистецького
фестивалю
«наЛІТ».
-
Що вас хвилює, якщо щось хвилює?
-
цього так багато, що навряд чи зможу
перелічити. ...мабуть, найбільше
люди,
символи їх взаємин, дешифрування їхніх
текстів.
-
Що з українською культурою не так, якщо
щось не так?
-
мені здається, більшість людей, що
вважають себе причетними до культури,
надто мало над собою працюють. Мабуть,
той факт, що в нашій літературі не було
нобелівських лауреатів щось таки каже...
ми ще не такі великі, якими хочемо
здаватися.
-
Ви прийшли у цей світ з...
-
Не вдаватимусь до
натуралізму.
В
цьому приході винна, вочевидь, моя мати.
-
Кому потрібно те, що ви робите?
-
Мені і це найважливіше.
Сполучення
Одягаю
Тебе, як тісне і дешеве пальто –
пальці
губ дичавіють і ждуть непрозорих веселок;
попід
стелею гусне імла, і, як хвилі об берег,
б’ються
жертвоносіння і їх відпливання додому.
З-поміж
наших ребер відшукати Адамове в Єві –
оплатити
проїзд і спалити нещасний квиток.
В
рай дугою згинаються спини, мов села
потойбічні
єднає надрічний канатний місток,
мов
сполучник у реченні (всі невловимі тире,
наслідковість
причин). Особові, але безстатеві,
наче
гасла радянські на сірий картон,
мовні
вислови більше не селяться. Є він,
коли
площа пітніє, немов в окулярових скельцях
оселився
туман. Площу тіла колись прибере
він
ганчірками губ, віник лишиться не
королеві,
що
вдягає тебе, як тісний і дешевий берет.
Покритка
...де
смуги колій – радіусом кола.
торбами
поліс везти до околиць,
сніговиками
влізти в стук коліс.
...де
слуги долу втішно кока-колу
ковтають,
поле всупереч закону
везе
віками віз, що в нім проріс.
*
* *
Трішки
чернечого з присмаком коріандру.
Руки
на талії, начебто з-під сутани.
Знати
б, як пальці, ці Піренеї, Анди
Й
сховки западин. Голгофою без хреста
Кликати
тріщини тих, що не дати раду,
Ані
прийняти тонкий очеретний стан
В
руки свої, не відчувши що їх окрадено,
Більше
не зможуть. Молився йдучи Трістан.
Дрібка
трагічного. Блиск на кінці ножа.
Теплий
базилік. Язик у кліщах дурману.
На
коліщатах в’їжджає сліпе божа,
Небожа
кличе, тримаючи ложку манни.
Зовсім
приречено. Так, мов свобода – гак,
І
неминуче повішаєш сорочину.
З’їхало
речення, наче з гори, – навспак
Годі
злетіти. Як наслідок і причинна,
Поруч
йдучи, витанцьовують стежку в ліс,
Сипле
узвіз в їхні чола всі мандри й мантри.
Гірка
пюре, із котрої Ти ще не зліз,
Теж
без хреста та закопаних діамантів.
*
* *
Думки
однаково і заячі, і вовчі.
У
товщі шкіри – овен вовни – бог,
І
блохи ходять шкірою обох
І
лізуть у волосся, вуса й очі.
Лишають
слід тремтячий і кривий,
Кривавить
шкіра з-під малих підошов;
У
кошик склавши «дякую» і «прошу»,
Заходять
в ніч, як у кошлатий вий,
Однаково
невидимий і зрячий.
Так
кряче ворон пісню вовкулак,
І
злак живий, затиснутий в кулак,
Нічого
не подужає означить.
Думки,
що чорнокрилим янголям
Чіплялись
за гілля і дерлись в клоччя,
Молочні
зуби знали шлях молочний
І
падали до брудно-білих плям.
Мовчанка
(води в рот)
Не
полізти в кишеню Твою за словом,
Наче
скалка в долоню. Листівка в Осло
Відлітає
пустою до плес в полоску.
Пошрамований
хвилями – реплік лоскіт,
Залишає
бетонне чи донне тло.
Не
сушивши того, що літало й квітло,
Все
ж виймаєш із себе нову лоліту,
І,
змовчавши, відчується літ тепло.
Щось
в тобі буде знати, куди текло,
Що
не світло в тобі вимикало пекло,
Що
не Стікс то слиною омив ікло,
Коли
коло розмов тобі проколов.
Відібравши
полову, крізь денне скло
Вік
мовчить крізь вікна. Одна з колон
Буде
вищою й далі. Застиглий слон
Віднаходить
солодке в собі й солоне,
І
радіє, що Стікс таки не холоне.
Той
бік повік
Так,
я мовчу, так, я їду до Рівного.
Хлопчик
пішов, йому було все рівно вже.
Не
доведи тільки боже до слів мене!
Байдуже,
чуєш же, хлопчику байдуже!
Ця
оболонка – всього тільки райдужна.
Ти
перебила сервізи і байдики,
Ви
у шерензі розбились на байтики,
Збились
із ліку, із ніг – і не втрутишся.
Ну,
ти із ним ще хотіла би... ну, ти ще...
Перекладаєш
цілунки у нутрощі.
Це
ж не розпродаж і навіть не бартер це.
Губи
на усміх зав’язуєш бантиком,
Все
викидаєш: обгорточки, фантики.
Хто
вас вигадував, кляті романтики?
Розпач
стікає по стінках венозною.
Знаєш,
я можу тепер тільки прозою,
Поки
із мене не зробиться озеро.
Там,
за повіками, натовпом – радощі?
Нам
за мембранами хочеться раю ще,
Нам
за очима стоять не вмираючі:
Їм
караваї – не серденька краються.
Значить,
слова всі були помилковими.
Впали
у крапку чи впали у кому ми?
...впали
у око, яке і прохромимо.
© Позднякова Альбина, 2012
| 
